Міліція УРСР у період 1946–1962 рр.
Характерною ознакою даного періоду життєдіяльності української міліції стали часті зміни її відомчої підпорядкованості.
Так, 18 березня 1946 року був прийнятий закон про перетворення Ради Народних Комісарів на Раду міністрів. Відповідно Народний Комісаріат внутрішніх справ був перетворений на Міністерство внутрішніх справ.
В жовтні 1949 р. міліція була передана із МВС у Міністерство державної безпеки СРСР. Це було викликане прагненням поліпшити роботу органів міліції та зміцнити її кадри, хоча на таке рішення частково вплинула і та обставина, що відразу після закінчення війни розпочиналася нова хвиля репресій і органи міліції мусили сприяти органам державної безпеки у виконанні непритаманних їм функцій.
А, вже в березні 1953 р. було прийнято рішення про об’єднання союзних і республіканських міністерств держбезпеки і внутрішніх справ у єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.
Безперечно, для будь-якого перехідного періоду, як показує історія, характерною ознакою є часта зміна як керівників так і підпорядкування різних відомств державного апарату країни. Це підтверджується і зазначеним періодом в діяльності органів міліції. Зазначимо, що у період з 1946 р. по 1962 р. керівниками органів міліції призначались: Т.А. Строкач – народний комісар (міністр) внутрішніх справ з січня 1946 р. по березень 1953 р., а також з липня 1953 р. по травень 1956 р.; П.Я. Мешик – міністр внутрішніх справ з 16 березня по липень 1953 р.; О.М. Бровкін – міністр внутрішніх справ з серпня 1956 р. по квітень 1962 р.
Настільки часті і суперечливі по своїй суті організаційні зміни НКВС-МВС-МДБ наводять на думку, що в їхній основі лежали все ж таки причини не об'єктивного, а суб'єктивного характеру. Віднайдені архівні матеріали та новітні публікації показують, що це нерідко диктувалося як інтересами політичної, так і апаратної (посадової) боротьби, прагненням мати на чолі силового відомства надійну, віддану керівництву держави та партійним органам особистість.
Отже, в умовах повоєнного часу боротьба зі злочинністю провадилася у надзвичайно складній обстановці.
Збитки завдані війною народу України, посилювались у 1946 р. небувалою за останні 50 років в Україні посухою, через що сільське господарство країни опинилось у надзвичайно тяжкому становищі.
Отже, поряд з рішенням першочергових народногосподарських проблем по відбудові зруйнованого війною господарства перед державою постало завдання по зміцненню правопорядку в країні, боротьбі зі злочинністю, охороні власності, захисту прав і законних інтересів людей. Головною метою правоохоронних органів у той час була і ліквідація наслідків війни у сфері охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.
Починаючи з жовтня 1946 р. кримінальна злочинність почала зростати майже по всіх її видах (бандитизм, вбивства, грабежі) і в перші місяці 1947 р. досягла найбільших за повоєнні роки розмірів. Така ситуація, перш за все пояснювалось тим, що велика кількість працівників керівного складу міліції України не враховувавши в своїй роботі особливостей оперативної обстановки, що склалася після війни, своєчасно не мобілізувала органи міліції на проведення необхідних профілактичних заходів. Крім цього після війни особовий склад у більшості органів міліції був недоукомплектований майже на 50 відсотків.
Виконуючи рішення державних та партійних органів співробітники міліції були зобов’язані проводити активну роботу і по укомплектуванню штатів органів міліції західних областей України, де відсоток нестачі кадрів був найзначнішим. Зокрема, згідно вказівок міністерства внутрішніх справ були достроково укомплектовані та забезпечені оперативними кадрами Волинська, Львівська, Тернопільська та Чернігівська області України.
Перед МВС УРСР постало завдання переглянути наявні кадри з тим, щоб співробітників, які не відповідали вимогам, замінити і таким чином кількісно укомплектувати та поліпшити якісний склад органів міліції. В ті роки це можна було здійснити тільки за рахунок демобілізованих, колишніх партизан, а також робітників та колгоспників, які виявляли бажання працювати в міліції. І вже наприкінці 1946 р. міліція була укомплектована співробітниками на 92,4%. Велика кількість, понад 81% співробітників, прийшли в міліцію під час війни і після її закінчення.
Зазначимо що в переважній більшості кадри міліції, особливо рядовий склад, у перші повоєнні роки мали низький загальноосвітній рівень, недостатню спеціальну підготовку та кваліфікацію. Враховуючи це МВС України організувало у всіх обласних управліннях внутрішніх справ спеціальні вечірні середні школи для навчання працівників міліції. При більшості шкіл були створені стаціонарні учбові пункти. Офіцерський склад підвищував свою оперативну майстерність у спеціальних школах і на курсах міліції, що відкрилися у Львові, Чернівцях, Харкові та Одесі. Проведені заходи значно зміцнили кадри міліції. Достатньо зазначити, що вже у 1948 р. органи внутрішніх справ і міліції разом з органами суду і прокуратури за допомогою громадськості домоглися в цілому по Україні зниження кримінальної злочинності на 50% у порівнянні з 1947 р., у тому числі суттєво зменшилася кількість особливо небезпечних злочинів, таких, як бандитизм, вбивства, грабежі.
В грудні 1947 р. була скасована карткова система, знижені ціни на товари широкого вжитку, проведена грошова реформа. В усі області України для організації охорони пунктів по обміну грошей були відряджені керівні співробітники центрального апарату МВС УРСР і міліції, а в міста, райони і села – співробітники обласних апаратів. Тоді в зв’язку з проведенням грошової реформи і скасуванням карткової системи одним з головних завдань органів міліції стала боротьба з розкраданнями державної власності та спекуляцією. Основний тягар цієї боротьби несли відділи БРСВ (відділ по боротьбі з розкраданнями соціалістичної власності). Працюючи у тісному контакті з усіма службами, вони використовували можливості слідства, науково-технічних відділів і паспортних апаратів, Державтоінспекції і зовнішньої служби. На відділи БРСВ насамперед покладалась боротьба з розкраданнями державної та кооперативної власності, проведення профілактичних заходів по попередженню і припиненню розкрадань і розтрат товарно-матеріальних цінностей і усунення їх причин, боротьба з розкраданням, розбазарюванням і псуванням хлібопродуктів та посівного матеріалу, боротьба зі спекуляцією а також порушеннями правил торгівлі та іншими злочинами.
Так наприклад, співробітниками відділу БРСВ управління міліції Харківської області було розкрито кілька груп спекулянтів, що знаходились у злочинній змові з працівниками комісійних та промтоварних магазинів м. Харкова. В результаті обшуків у спекулянтів було виявлено та вилучено велику кількість шкіряних та хутряних виробів, а до кримінальної відповідальності було притягнуто 52 особи.
Органи міліції також виконували обов’язки і по організації дорожнього руху. Ця функція була покладена на державну автомобільну інспекцію та відділи вуличного руху, в тих містах де вони були створені. Отже, зниження аварійності на транспорті, контроль за його раціональним використанням, нагляд за виконанням правил дорожнього руху, виховна робота серед пішоходів та водіїв, облік автодорожніх пригод, проведення заходів щодо попередження аварій та травматизму пішоходів – було їх основними завданнями. Слід також зазначити, що тільки в 1949 р. працівники Державтоінспекції УРСР провели більш як 150 тис. лекцій для семи мільйонів працівників автогосподарств, водіїв та населення. Зокрема, було організовано 2396 радіопередач, в яких працівники міліції розглядали питання щодо попередження аварійності на транспорті та роз’яснювали правила дорожнього руху. Велика користь була і від громадськості, на шляхах республіки працювали 2529 громадських інспекторів.
Але на початок 1953 р. у ряді областей України зросла кількість по всіх видах злочинів. Це пояснювалось тим, що на місцях не завжди правильно застосовували Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. "Про амністію”. Іноді на волю відпускалися особливо небезпечні злочинці, які не стали на шлях виправлення. Проте основною причиною зростання злочинності була незадовільна організація роботи органів міліції на місцях.
12 березня 1953 року ЦК КПРС прийняв постанову "Про основні завдання МВС”, у якій зокрема, підкреслювались і основні недоліки в діяльності органів міліції. У постанові вказувалось про те що в органах міліції спостерігаються численні факти порушення законності, свавілля, необґрунтованих арештів і затримань громадян, має місце злочинність серед особового складу. Міліція не користується повагою серед населення, не спирається на громадськість. Ці недоліки у діяльності міліції пояснювались передусім незадовільною роботою з кадрами.
Апарати міліції, щоб виправити таке становище повинні були посилити боротьбу зі злочинністю, особливо з такими злочинами, як розкрадання державної власності, спекуляція, хуліганство, поліпшити виховну роботу, дисципліну особового складу, зміцнити апарати добре підготовленими кадрами, викорінити факти порушення законності, підвищити культуру в роботі, створити навколо органів міліції широкий актив громадськості.
І вже у жовтні 1954 року, виступаючи на республіканській нараді оперативно-начальницького складу органів міліції, міністр внутрішніх справ УРСР Т.А. Строкач зупинився на тому, що вже було зроблено співробітниками міліції. Так, за 9 місяців 1954 р. злочинність в Україні порівняно з таким же періодом 1953 р. скоротилася на 12,2%, попереджено 6,3% усіх зареєстрованих злочинів. Підготовленими кадрами поповнюються апарати найбільших промислових областей України. Зміцненню лав міліції сприяло звільнення співробітників, які не відповідали своєму призначенню. Кількість відмінників служби в органах міліції досягла за цей період 8 тис., багатьох із них нагороджено значком "Відмінник міліції” та медаллю "За відмінну службу по охороні громадського порядку”. Слід зазначити, що нагрудний значок "Відмінник міліції” був заснований у 1953 р. для нагородження осіб рядового, сержантського та начальницького складу міліції, які відзначились в роботі по боротьбі зі злочинністю, у виконанні завдані по охороні власності та громадського порядку. А медаллю "За відмінну службу по охороні громадського порядку”, яка була заснована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1950 р., нагороджувались рядовий, начальницький та інший особовий склад міліції та органів охорони громадського порядку, рядовий, сержантський та офіцерський склад внутрішніх військ, внутрішньої та конвойної охорони, члени добровільних народних дружин за подвиги та заслуги, проявлені при охороні громадського порядку та боротьбі з кримінальною злочинністю.
Мобілізуючи свої сили на боротьбу зі злочинністю, співробітники міліції удосконалювали свою оперативну майстерність, вишукували нові тактичні прийоми і форми роботи. Успішно діяли створені оперативно-розшукові групи, до складу яких включалися оперативні співробітники карного розшуку (старший групи), дільничний уповноважений, міліціонери, а також найбільш активні, здатні до оперативної роботи члени бригад сприяння міліції. Всі члени оперативно-розшукових груп були одягнені у цивільний одяг. Добре знаючи багатьох злочинців в обличчя, вони затримували їх на базарах, вокзалах, у магазинах, громадському транспорті та інших місцях. Діяльність оперативно-розшукових груп сприяла значному скороченню кількості різних злочинів, особливо кишенькових крадіжок. Покращувалось і технічне облаштування органів міліції. Вони отримали спеціальні службові автомобілі, мотоцикли, катера, засоби зв’язку, апаратуру для криміналістичних досліджень та іншу сучасну на той період техніку.
У 1955 р. в Україні було попереджено 4,4% злочинів від загальної кількості зареєстрованих (у 1954 р.– 3%). Серед попереджених злочинів – вбивства, грабежі, велика кількість крадіжок. Найбільше попередили злочинів співробітники міліції Запорізької області – 14,3%, Києва – 11,7%, Дніпропетровська – 10,5%. Ці показники, свідчать про напружену роботу яка проводилась співробітниками міліції.
З 5 травня 1955 р. політвідділ Управління міліції МВС УРСР розпочав замість кількох обласних газет видавати єдину міліцейську газету "Радянський міліціонер”, що значно сприяло розповсюдженню позитивного досвіду кращих органів та працівників міліції, вихованню молодих міліцейських кадрів.
У 1957 р. в Києві на стадіоні "Динамо” (зараз ім. В. Лобановського) в присутності міністра внутрішніх справ О.М. Бровкіна та міського керівництва начальницький і командний склад київської міліції вперше приймав присягу на вірність служіння Батьківщині. А в квітні 1958 р. вперше у повоєнний період був проведений гарнізонний огляд особового складу столичної міліції, який продемонстрував обмундирування нового зразка.
Наприкінці 1958 р. за ініціативою робітників Донбасу були створені добровільні народні дружини. Робітники заводів м. Єнакієве організували народну дружину, в яку увійшли більш як сім тис. осіб. У співпраці з органами міліції дружинники приймали активну участь, в проведенні виховної роботи серед населення.
Зокрема, в Положенні "Про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в Українській РСР” від 8 червня 1961 р. зазначалось, що добровільні народні дружини є громадськими, самодіяльними організаціями, що покликані поряд з державними органами вести боротьбу з порушеннями громадського порядку. Для керівництва народними дружинами в межах району, міста утворювались районні, міські штаби народних дружин, в приміщеннях яких співробітники міліції систематично проводили заняття, інструктажі для дружинників, консультували їх, разом з ними складали плани, розробляли маршрути патрулювання. В м. Києві, а згодом і в інших містах почали працювати університети правових знань і більшість дружинників стали їх постійними слухачами.
У той же час широкого розповсюдження набула і така форма участі громадськості у боротьбі з правопорушниками і злочинністю, як товариські суди, яким згідно Положення про товариські суди, затвердженим Президією Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1961 р. були надані значні повноваження. Товариські суди розглядали справи про вперше вчинені незначні злочини, а саме такі як: дрібне хуліганство, спекуляцію, розкрадання власності, появу у нетверезому стані і негідну поведінку у громадських місцях та на роботі, невиконання обов’язків щодо виховання дітей, про образу, наклеп та деякі інші правопорушення. Товариським судам належало право застосовувати до правопорушників різні заходи громадського впливу, наприклад, покласти на правопорушника обов’язок принести публічне вибачення потерпілому або колективу, оголосити товариське попередження, догану, накласти грошове стягнення в розмірі до 10 крб. Також товариський суд мав право поставити перед керівництвом підприємства, установи, організації питання про переведення винного на роботу з більш низькою зарплатнею, пониження в посаді на термін до трьох місяців тощо.
Працівники міліції брали активну участь у діяльності товариських судів, а саме оформлювали і передавали матеріали на правопорушників, інформували громадськість про правопорушення, виступали на засіданнях тощо. Таке співробітництво міліції та громадськості невдовзі дало позитивний результат. У 1959 р. в Україні було зареєстровано злочинів майже на 30% менше, ніж у 1958 р. Різко скоротилася кількість особливо небезпечних злочинів. Зокрема, про те як зросла роль товариських судів у боротьбі зі злочинами, що не становлять великої суспільної небезпеки, свідчать дані про те що у 1961 р. з усіх осіб, притягнутих органами міліції до кримінальної відповідальності, на розгляд товариських судів було передано (з припиненням кримінального переслідування) близько 10%, а у 1962 р. цей відсоток зріс до 20.
Співпрацюючи з громадськістю органи міліції постійно докладали зусилля у напрямку запобігання злочинності та бродяжництва серед неповнолітніх. Тяжкі наслідки війни спричинили зростання дитячої безпритульності та бездоглядності, виникли групи підлітків, орієнтовані на вчинення злочинів. Разом з інспекторами дитячих кімнат міліції, карного розшуку, дільничними інспекторами міліції велику профілактичну роботу серед підлітків і молоді, неблагополучних родин вели співробітники зовнішньої служби, ДАІ, позаштатні співробітники міліції, члени бригад сприяння міліції, народні дружинники. У містах України за досвідом робітників міста Ленінграда почали створюватися дитячі кімнати на громадських засадах, спеціалізовані народні дружини, загони юних друзів міліції. Так, наприклад, на кінець 1962 р. в Україні нараховувалось 226 дитячих кімнат при органах міліції зі штатною кількістю 427 інспекторів, які у своїй роботі з неповнолітніми спирались на допомогу рад громадськості в які входило по Україні 13 тис. активістів.
Спільно з представниками громадських організацій працівники міліції проводили обстеження шкіл та гуртожитків, допомагали покращувати роботу з дітьми та молоддю. Наприклад в Харківській, Дніпропетровській та інших областях працівники міліції вивчали причини поширення залишення підлітками шкіл ФЗО та ремісничих училищ. Про недоліки, що були виявлені у вихованні та влаштуванні побуту учнів и вплив їх на ріст злочинності, органи міліції систематично інформували відповідні організації. Зокрема, в обласних центрах, містах, робітничих селищах що були розташовані біля залізничних станцій, членами бригад сприяння міліції та учнями старших класів ремісничих училищ та шкіл ФЗО були створені спеціальні групи-пости, завданнями яких було виявлення та влаштування неповнолітніх безпритульних та жебраків. Дітей, які мали родину повертали до батьків, а інших чекало направлення в спеціальні дитячі установи. Крім цього працівниками міліції проводилась робота по розшуку зниклих без вісти дітей. Робота по розшуку дітей піднімала авторитет працівників міліції серед населення.
5 вересня 1961 р. ЦК Компартії України прийняв постанову про стан і заходи по посиленню боротьби з бездоглядністю і злочинністю неповнолітніх. Заходи, які були прийняті та проведені щодо виконання цієї постанови, сприяли посиленню профілактичної роботи серед неповнолітніх.
Завдання широкого залучення населення до охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю було в центрі уваги всіх органів міліції. Міністерство внутрішніх справ УРСР присвятило цим важливим питанням ряд наказів і директив, а взаємодія з громадськістю стала необхідною умовою успішного вирішення органами міліції завдань з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.
Законодавчою основою діяльності органів міліції у боротьбі зі злочинністю в цей період стали нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси Української РСР, затверджені постановою Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. і введені в дію 1961 р.
Особливо важливе значення для практичної роботи органів міліції по боротьбі зі злочинністю мали наявні в нормах Особливої частини Кримінального кодексу ознаки складів конкретних злочинів, що сприяло поліпшенню роботи органів розслідування, у тому числі й органів міліції, з кваліфікації злочинів, а тим самим і посиленню боротьби зі злочинністю.
Важливе значення мав і Кримінально-процесуальний кодекс, в якому були визначені завдання кримінального судочинства – швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений. Отже принциповою особливістю нового процесуального кодексу стали закріплені в ньому ряд правових гарантій для учасників кримінального процесу.
У 1962 р. були видані укази Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення відповідальності за посягання на життя і здоров’я працівників міліції і народних дружинників” та "Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування”. У першому указі законодавець значно посилив санкції кримінального закону за протидію законній діяльності працівників міліції і народних дружинників у зв’язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку. Згідно з указом, особи які посягають на життя працівників міліції і народних дружинників, підлягають покаранню у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років, а за обтяжуючих обставин – смертній карі. Значно, аж до смертної кари була посилена відповідальність за зґвалтування при обтяжуючих обставинах.
20 лютого 1962 р. був прийнятий указ "Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво”. Посиливши кримінальну відповідальність за одержання хабара, посередництво в хабарництві, дачу хабара, указ передбачив застосування смертної кари за одержання хабара за особливо обтяжуючих обставин. Були видані й інші кримінально-правові акти, що встановлювали або підвищували відповідальність за тяжкі злочини.
Водночас з посиленням відповідальності за найбільш тяжкі злочини законодавець пішов шляхом пом’якшення кримінальної відповідальності або навіть відмови від кримінального покарання за дрібні крадіжки, дрібну спекуляцію, дрібне хуліганство та інші незначні злочини, що не становлять серйозної суспільної небезпеки.
Слід зазначити, що в рішеннях директивних органів республіки в той час неодноразово підкреслювалося, що запорукою успіху діяльності міліції є насамперед дисципліна та організованість, висока свідомість співробітників міліції, розуміння свого обов’язку перед народом, відмінна службова підготовка, постійний зв’язок із громадськістю, що головними завданнями міністерства та його органів на місцях є своєчасне попередження кримінальних проявів, рішуче посилення боротьби зі злочинністю, в першу чергу з особливо небезпечними злочинами, повне розкриття всіх злочинів, докорінне посилення боротьби з розкраданнями державної власності, поліпшення роботи з перевихованням засуджених, недопущення фактів порушення законності. Тому відповідно до цих напрямків і розроблялись та здійснювались заходи щодо поліпшення роботи міліції.
Петро Михайленко,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир Довбня,
кандидат юридичних наук.