Міліція України радянського періоду (1923-1940 рр.).
30 грудня 1922 року на першому з’їзді Рад СРСР у Москві було проголошено про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з перших в його склад увійшла Українська РСР.
Даний період життєдіяльності української міліції був досить складним. З одного боку він характеризувався значними успіхами у боротьбі зі злочинністю, дитячою безпритульністю та бездоглядністю, а з іншого боку в умовах тоталітарного режиму міліція підчас використовувалась у карально-репресивних заходах проти політичних супротивників, національного українського руху, заможного, а навіть і середнього класу селянства тощо.
У лютому 1923 року робітничо-селянська міліція України відзначила свою четверту річницю. В Харкові відбувся парад частин міліції та військових підрозділів, працівники міліції прийняли присягу. На початок 1923 року в лавах міліції нараховувалось 19618 осіб.
Постанова «Про діяльність органів міліції», яка була прийнята в червні 1924 року на Всеукраїнській нараді робітників НКВС, підкреслила основні недоліки та напрямки подальшої діяльності міліції. Її діяльність в першу чергу спрямовувалась на неухильне виконання законів. Боротьба зі злочинами проти власності, розкраданнями, бандитизмом, дезертирством, самогоноварінням, хуліганством, фальшивомонетництвом, спекуляцією та іншими злочинами – все це відносилось до обов’язків працівників міліції. Крім своїх основних обов’язків, працівники міліції займались ліквідацією безпритульності неповнолітніх, здійснювали нагляд за дотриманням правил торгівлі, правил вуличного руху, видавали паспорти та інші документи, вилучали зброю та наркотики.
Зазначимо, що у вищезгаданій постанові ставилось питання і про велику завантаженість працівників міліції. У середньому за рік кожний працівник міліції проводив 133 обшуки, 66 затримань правопорушників тощо. У сільській місцевості завантаженість працівників міліції була ще більша. Поліпшенню роботи міліції суттєво заважала нерівномірність розподілу її сил. В містах на порівняно незначній території один міліціонер обслуговував біля 680 мешканців, а в сільській місцевості – 16 380 мешканців.
Багато часу у працівників міліції віднімала боротьба з адміністративними правопорушеннями. В середньому за рік працівниками міліції складалось більш як 200 тисяч протоколів про порушення громадського порядку. З січня 1924 року працівники міліції отримали право за порушення деяких обов’язкових постанов виконкомів місцевих Рад самостійно накладати штрафи на винних, але не більш як на 5 карбованців. Штрафи які перевищували 5 карбованців накладались тільки через адміністративні відділи виконкомів. Свої завдання міліція виконувала з допомогою сільських виконавців, двірників. Інститут сільських виконавців було введено в липні 1924 року постановою ВУЦВК для допомоги працівникам міліції. Сільські виконавці здійснювали нагляд за виконанням обов’язкових постанов виконкомів місцевих Рад, чергували в сільрадах, охороняли каси "сельхозналога” (на час охорони зброю надавала міліція), охороняли та конвоювали арештованих тощо.
Кримінально-розшукова частина апарату міліції України, незважаючи на цілий ряд несприятливих умов роботи розшуку на місцях, зокрема, через відсутність достатньо підготовлених кадрів, спеціалістів кримінально-розшукової справи, брак спеціального технічного обладнання у цілому справлялася з покладеними завданнями. Проте на місцях існувала велика плинність кадрів через низьку оплату праці. В 1924 році з лав органів міліції тільки на Полтавщині звільнилось 1766 чоловік, а на їх місце було прийнято тільки 1105 чоловік. В цілому ж по Україні плинність кадрів в міліції в 1924 році складала 72 відсотки.
В 1924 році міліція увійшла в профспілку. Це підвищило трудові права працівників міліції до рівня робітників та службовців. Наразі вдалось підвищити заробітну платню та врегулювати робочий час працівникам міліції. У вихідні дні до несення служби допускався тільки стройовий склад та оперативні працівники кримінального розшуку.
10 листопада 1926 року було прийнято нове Положення про робітничо-селянську міліцію УРСР. Згідно якого РСМ УРСР визначалась як адміністративно-виконавчий орган радянської влади.
Положення покладало на працівників міліції охорону революційного порядку та громадської безпеки республіки, захист населення від соціально небезпечних елементів. Крім того, згідно цього документу, особи що поступали на службу давали письмове зобов’язання працювати в міліції строком неменше одного року. Після прийняття Положення також було затверджено Статут робітничо-селянської міліції УРСР.
У чотирьох найбільших містах УРСР – Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську існували окремі міські управління міліції та розшуку, у деяких великих містах – міські райони міліції, число яких змінювалось в залежності від кількості населення того чи іншого міста. Таких районів міліції в Україні було 56. Типові штати, затверджені РНК УРСР у 1925 році для окружних та міських міліцій та для районів міліції на селі, змін не зазнали. Але інше положення було зі штатами міліції на селі. Якщо штати окружних і міських міліцій затверджувалися виконкомами із незначними відхиленнями від запропонованих РНК, то штати сільських районів міліції далеко не відповідали тим нормам що були встановлені на для них законодавчим порядком. Взагалі штати міліції УРСР були надто нечисленними. Наприклад, у Харкові, де населення було 412000 чол., налічувалося 500 міліціонерів, тобто на одного міліціонера припадало 824 чол.
На кінець 1926 року в Україні налічувалося 40 реєстраційно-дактилоскопічних бюро, до того ж у великих містах – Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську реєстраційний апарат було передано до міського управління міліції та розшуку. За загальним правилом, реєстраційне бюро обслуговувало всю територію округу, проводячи реєстрацію злочинного елементу та письмового розшуку.
Приділялась увага і навчанню працівників міліції. По Україні були створені спеціальні школи міліції, а в Києві була відкрита – Всеукраїнська школа начальницького складу та курси при школі. На цих курсах проводилась підготовка та перепідготовка командного та рядового складу органів міліції.
Основними завданнями міліції України у 1926 р., як і раніше, була боротьба з кримінальною злочинністю, зокрема з бандитизмом; охорона громадського порядку; зміцнення дисципліни особового складу міліції та розшуку; остаточне організаційне оформлення цих органів; оздоровлення особового складу міліції та розшуку шляхом перегляду його та заміни тієї частини працівників, які не справлялися зі своїми прямими обов’язками; підвищення кваліфікації і боротьба з плинністю особового складу; поліпшення матеріального становища і технічного оснащення органів міліції та розшуку; уточнення прав та обов’язків органів міліції і розшуку та звільнення їх від обов’язків, які не входять до їхніх основних функцій.
Велику увагу органи міліції приділяли укріпленню зв’язків з громадськістю. Форми таких зв’язків були різноманітними, як от прийом громадян на підприємствах, проведення бесід про діяльність міліції, виступи та звіти перед трудящими тощо. У 1928 році лише органи міліції Харківщини відзвітувались про свою роботу більш як в 75% всіх сільрад області. В цілому по Україні працівники міліції виступили перед трудящими більше чим з 6500 доповідями. Головною метою було безпосереднє залучення робочих та селян до участі в діяльності міліції. Допомогу органам міліції надавали і різноманітні добровільні громадські об’єднання.
Господарські ускладнення, що виникли наприкінці 20-років, особливо спад в закупівлях хліба в 1927-28 рр. призвели до розгортання репресивних методів, що застосовувались до селянства. Поряд із саботажем організованим селянами мали місце зловживання з боку посадових осіб, безпосередньо працюючих по заготівлі хліба. У боротьбі з цими злочинами від органів міліції вимагалась висока оперативність, вміння швидко викривати злочинні махінації. Отже вирішення проблеми з хлібозаготівлями почали шукати у застосуванні надзвичайних заходів.
В листопаді 1929 року Пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про сільське господарство України та про роботу на селі», в якій зазначалось, що українська республіка має все необхідне для того, щоб колективізацію провести більш швидкими темпами, йдучи попереду інших республік. Проведення форсованої колективізації вимагало вилучення з села куркульства та ліквідації його як класу. Про темпи колективізації на Україні можна судити з того, що з 1 жовтня 1929 р. по 1 березня 1930 р., тобто за п’ять місяців, кількість сільських господарств, які вступили до колгоспів, збільшилась з 447 тис. До 3062 тис., тобто майже в 7 разів. Слід зазначити що створені поспіхом колгоспи не могли давати стільки продукції скільки її давали середняцькі та куркульські господарства. У колгоспах зерно одразу ж засипалося в загальні «закорма» і вивозилось для продажу. В ці роки різко зріс експорт хліба.
Саме різке збільшення державних заготівель та експорту хліба призвело до суттєвого зниження споживання продовольства самими селянами, що і викликало голод 1932-1933 рр., який забрав з життя понад 3 млн. чоловік. А гостра нестача продовольства призвела до зростання розкрадань, особливо у колгоспах. На боротьбу з розкраданнями, що набули масового характеру, була спрямована Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, згідно з якою до винних у розкраданні застосовувалася вища міра покарання із заміною у разі наявності обставин, що пом’якшують провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна.
Велику шкоду інтересам народного господарства спричиняло самогоноваріння. У доповіді про стан та роботу адміністративних органів НКВС за 1928-29 рр. вказувалось, що протягом звітного року органи міліції склали за самогоноваріння 86731 протоколів і вилучили 22083 самогонних апаратів та 116173 літри самогону.
В травні 1929 року у Харкові відбулась Всеукраїнська конференція по боротьбі з алкоголізмом, на яку прибули представники всіх округів України. На конференції було підраховано, що лише в 1926-27 роках на виготовлення самогону в цілому по країні було витрачено біля мільйона пудів хліба. За ці ж роки органами міліції було зареєстровано біля 300 тис. злочинів скоєних у стані сп’яніння. Зазначимо, що влітку 1930 року у Харкові було відкрито перший в Україні витверезник. А невдовзі витверезники були відкриті і в інших містах України, що дало можливість не тільки надавати медичну допомогу, а й організувати облік злісних п’яниць та алкоголіків, вести з ними виховну роботу. Боротьба органів міліції з самогоноварінням поєднувалась з боротьбою проти пияцтва та хуліганства. Крім того, прямим і небезпечним наслідком зловживання спиртними напоями, було хуліганство, що ставало найпоширеним злочином у той час. Але поряд з такими злочинами як хуліганство, самогоноваріння, спекуляція, головна увага працівниками міліції приділялась боротьбі з крадіжками, пограбуваннями, вбивствами та іншими злочинами.
28 грудня 1930 року ВУЦВК та РНК УРСР була прийнята постанова про ліквідацію наркомата внутрішніх справ, згідно якої при Раді народних комісарів УРСР створювалось Головне управління міліції та карного розшуку, на яке покладалось загальне керівництво міліцією та карним розшуком, на місцях – були утворені відділи міліції та карного розшуку. Слід зазначити, що до цього часу міліція перебувала в подвійному підпорядкуванні – НКВС республіки та місцевим виконкомам. Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УРСР від 29 грудня 1930 р. "Про порядок підпорядкування органів міліції, карного розшуку органам Державного політичного управління УРСР” міліція була виведена з під контролю місцевих властей і підпорядкована безпосередньо ДПУ УРСР. У постанові зазначалося, що це було здійснено "...у цілях зміцнення органів робітничо-селянської міліції та карного розшуку, для забезпечення міцного і єдиного керівництва їхньою діяльністю з боку органів ДПУ УРСР”. На ДПУ УРСР покладалось керівництво діяльністю Головного управління міліції та карного розшуку УРСР, а на місцеві органи ДПУ – керівництво діяльністю місцевих органів міліції та карного розшуку.
Отже НКВС УРСР, як і НКВС інших союзних республік в грудні 1930 року було скасовано. Функції НКВС у галузі мобілізаційної роботи були покладені на Головне Управління міліції та карного розшуку УРСР. Але 1934 року ОДПУ було перетворено на НКВС СРСР. У постанові ЦВК СРСР від 10 липня 1934 року "Про утворення загальносоюзного Народного комісаріату внутрішніх справ” йшлося про те, що на НКВС покладалось забезпечення революційного порядку і державної безпеки; охорона громадської власності; запис актів громадського стану; прикордонна охорона. Об’єднане держане політичне управління включалося до складу НКВС. Крім нього до складу НКВС входили міліція, внутрішні та прикордонні війська, виправно-трудові табори, копальні, лісозаготівлі та будівництво, де використовувалася праця ув’язнених. У союзних республіках організовувалися республіканські народні комісаріати внутрішніх справ. В Україні Народний комісаріат внутрішніх справ був створений постановою ЦВК УРСР від 11 липня 1937 року. Попередньою ж постановою було скасовано судову колегію ОДПУ.
Зосередивши в собі всі силові структури, крім армії НКВС перетворився на наймогутніше відомство, що виявлялося і в його повноваженнях, у матеріальному забезпеченні, і в порядку присвоєння спеціальних звань. При НКВС був створений орган із застосуванням позасудових репресій – Особлива рада.
У період з 1923-1940 рр. керівниками НКВС призначались: В.М. Манцев – народний комісар внутрішніх справ з березня 1922 р. по серпень 1923 р.; І.Г. Ніколаєнко – народний комісар внутрішніх справ з вересня по грудень 1923 р.; С.Ф. Буздалін – тимчасово виконуючий обов’язки народного комісара внутрішніх справ з грудня 1923 р. по березень 1924 р.; В.А. Балицький – народний комісар внутрішніх справ з березня 1924 р. по грудень 1930 р. та з жовтня 1934 р. по травень 1937 р.; І.М. Леплевський – народний комісар внутрішніх справ з 16 червня 1937 р. по січень 1938 р.; І.О. Сєров – народний комісар внутрішніх справ з 2 вересня 1939 р. по лютий 1941 р.
Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР прийнятої в квітні 1936 року для міліції встановлювалися такі спеціальні звання: для начальницького складу – сержант міліції, молодший лейтенант міліції, лейтенант міліції, старший лейтенант міліції, капітан міліції, майор міліції, старший майор міліції, інспектор міліції, директор міліції, головний директор міліції; для рядового і молодшого начальницького складу – міліціонер, старший міліціонер, відокремлений командир, помічник командира взводу (старшина). З введенням спеціальних звань в міліції поліпшилась дисципліна серед особового складу, піднявся авторитет працівників міліції серед населення.
Значною подією в житті української міліції було прийняття 25 травня 1931 року РНК СРСР загальносоюзного Положення про робітничо-селянську міліцію. У зв’язку з яким республіканські положення про міліцію скасовувалися. Нове Положення регламентувало організаційну побудову міліції, її обов’язки і права, порядок проходження служби, забезпечення та пільги для працівників міліції та їх родин.
Як зазначалось у Положенні, міліція мала основними завданнями охороняти революційний порядок та громадську безпеку, тобто стежити за проведенням у життя законів і розпоряджень центральних і місцевих органів влади, вести боротьбу зі злочинністю, розслідувати справи про злочини, охороняти державне та суспільне майно, а також особисту безпеку громадян та їхнє майно. Крім цього згідно із Положенням міліція поділялась на загальну і відомчу. До обов’язків загальної міліції входило спостереження за порядком в громадських місцях; попередження і припинення правопорушень в зазначених місцях; нагляд за додержанням правил дорожнього руху.
У напрямку боротьби зі злочинністю на загальну міліцію покладалося: запобігання, припинення, розкриття та розслідування злочинів; розшук осіб, які переховувалися від слідства, суду та виконання вироку; розшук викраденого майна; виконання вироків суду про заслання і висилання, розшук осіб що зникли без вісті тощо. Відомча ж міліція поряд із спеціальною охороною окремих підприємств, споруд і майна державних і громадських органів виконувала на території підприємств і споруд, що охоронялися, обов’язки загальної міліції.
23 квітня 1932 року РНК УРСР затвердила Статут про Головне Управління робітничо-селянської міліції, а вже 20 листопада того ж року Статут про обласне управління робітничо-селянської міліції. Згідно цих статутів на працівників міліції та карного розшуку були покладені зобов’язання впровадити статистичний облік злочинності, вивчати її причини, розробляти та вдосконалювати заходи та нові методи боротьби з цим явищем. Для працівників міліції була встановлена форма носіння єдиного зразку, багато уваги приділялось охайності та вигляду міліціонерів. Для начальницького складу міліції були встановлені спеціальні звання.
Урядом СРСР, постановою ЦВК та РНК СРСР "Положення про паспорти” від 27 грудня 1932 року було введено паспортну систему. У Києві паспортна система була введена обов’язковою постановою президії Київського облвиконкому та Київської міськради від 10 березня 1933р. Запровадження паспортної системи переслідувало мету зупинити потік міграції селян у промислові міста. Зокрема за Положенням 1932 року у сільській місцевості паспорти не видавалися, а жити в місті без паспорта і прописки було неможливо. Пізніше, для удосконалення паспортної системи було розроблене нове Положення про паспорти, затверджене урядом 10 вересня 1940 року. Зазначеним Положенням встановлювалась адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення паспортного режиму, посилювалась відповідальність за прийняття на роботу без паспортів та проживання без паспортів і прописки. Тоді ж органи міліції розпочали видачу паспортів згідно з новим Положенням. Водночас була проведена робота з паспортизації західних областей УРСР. У процесі цієї роботи працівниками міліції було виявлено велику кількість осіб, які не мали права мешкати в режимних місцевостях УРСР.
У 1933-1937 роках відбувався подальший організаційний розвиток української міліції, вдосконалювалась її структура, форми та методи її діяльності. В 1936 році у склад міліції увійшла державна автомобільна інспекція, на яку покладались завдання боротьби з аваріями на транспорті, реєстрація, облік та технічний огляд транспортних засобів, підготовка водіїв, тощо. Облік та розслідування автоаварій здійснювали районні відділення міліції, а розслідування справ про складні та суттєві аварії покладалось безпосередньо на автоінспекторів.
З метою укріплення порядку на залізниці були створені відділи, відділення та оперативні пункти міліції на залізничному транспорті. Основними функціями залізничної міліції були: охорона громадського порядку на залізничних станціях, боротьба з бандитизмом, крадіжками, пограбуваннями та іншими злочинами на залізничному транспорті, а також здійснення паспортного режиму в межах залізничної колії.
Зміни в структурній організації міліції сприяли поліпшенню матеріальних та побутових умов працівників міліції. Згідно Постанови РНК СРСР працівники міліції, які отримали інвалідність у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також сім’ї працівників міліції у зв’язку з втратою годувальника з 1 січня 1933 року прирівнювались у державному забезпеченні до начальницького та рядового складу Червоної Армії та їх родин. Зокрема, в 1935 році працівникам міліції була підвищена заробітна платня, а також були виділені значні грошові кошти для надання матеріальної допомоги найбільш нужденним. Виявляли турботу про сім’ї загиблих працівників міліції і керівники уряду. Так наприклад, коли 14 серпня 1936 року в Києві при виконанні службових обов’язків загинув міліціонер Е.Л. Нестеренко, секретар ЦК КП(б)У П.П. Постишев направив вдові загиблого лист у якому писав "Выражаю глубокое соболезнование по случаю смерти Вашего мужа Нестеренко Емельяна Леонидовича, погибшего от руки хулиганов при исполнении служебных обязанностей. Киевский обком КП(б)У возбудил ходатайство перед Киевским областным исполнительным комитетом о назначении Вашей семье пенсии”.
Як і раніше, значна увага приділялася зміцненню зв’язків з громадськістю. Особливе місце за участю в діяльності міліції належало товариствам (загонам) сприяння міліції (ТСМ). Загони сприяння міліції створювалися на добровільних засадах і надавали значну допомогу працівникам міліції у боротьбі зі злочинністю, у наведенні громадського порядку в містах і районах, у контролі за роботою торгівлі тощо. 10 вересня 1932 року РНК УСРР прийняла постанову про реорганізацію товариств сприяння міліції. Товариства сприяння міліції були перетворені у бригади сприяння міліції. Бригади були організовані на підприємствах, в установах, колгоспах та радгоспах, і брали активну участь у боротьбі з правопорушеннями та карною злочинністю. Керівництво їхньою діяльністю покладалось на Головне управління міліції, що дало можливість домогтися організованої єдності у побудові та діяльності товариств (загонів) добровільних помічників міліції.
У березні 1937 року в органах міліції були утворені відділи та підрозділи по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності та спекуляції (ВБРСВ), основні зусилля цих підрозділів були спрямовані на забезпечення належного зберігання державного майна, боротьбу з хабарництвом, спекуляцією. Значну роль у запобіганні розкраданням і боротьбі з ними відіграв наказ НКВС СРСР від 26 травня 1940 року, який оголосив інструкцію по нагляду за використанням у торгівлі правильних (з встановленим клеймом) вагів, гир, літрів і метрів. Це дало можливість органам міліції спільно з органами прокуратури та державною торговою інспекцією при Наркоматі торгівлі повести рішучу боротьбу з порушеннями правил торгівлі як то обмірюванням, обважуванням та обрахуванням покупців.
Для того щоб поліпшити роботу охорони громадського порядку були вжити заходи щодо поліпшення зовнішньої постової служби. Зокрема, в липні 1940 року було видано Статут постової служби, із уведенням якого конкретно визначилося коло обов’язків постового міліціонера, були переглянуті норми розрахунку й перекриваності постів, установлено суворий контроль за використанням постових міліціонерів.
У 1937-1941 роках відбувався подальший організаційний розвиток міліції удосконалення структури, форм і методів її діяльності, який був припинений з початком Великої Вітчизняної війни. Подальші заходи щодо вдосконалення оперативної роботи в органах міліції від середини 1941 року були спрямовані на виконання невідкладних завдань, пов’язаних з перебудовою всієї роботи на воєнний лад.
Петро Михайленко,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир Довбня,
кандидат юридичних наук.