Міліція України в останні роки існування Радянського Союзу та перші роки незалежності України (1990–1992 рр.)
Даний період був одним з найскладніших в історії української міліції. Це стало наслідком стрімкої криміналізації суспільства, яке розпочалося ще за кілька років до проголошення незалежності України. Сталися масштабні політичні та соціальні зміни у суспільних відносинах. Внаслідок переходу від планової економіки до ринкових відносин багато підприємств було закрито, поширилось безробіття, втрата заощаджень та стрімке зростання цін призвели до різкого зубожіння значної частини населення. Сталося розшарування суспільства на бідних і багатих практично за відсутності середнього класу. Сумна тенденція зниження рівня суспільної моралі, правовий нігілізм – все це також призвело до зростання злочинності в Україні.
Доводиться визнавати як факт те, що криміногенна обстановка в державі у ці роки була дуже складною. Так, наприклад, як зазначалося у наказі МВС УРСР № 53 від 5 квітня 1990 р., кількість злочинів, що були скоєні у Києві у першому кварталі 1990 року порівняно з аналогічним періодом минулого року зросла на 69%. Зростав кримінальний професіоналізм, злочини ставали все більш жорстокими та зухвалими, поширювалась їхня корислива мотивація. Виникали нові види злочинної діяльності, серед яких поширились такі види протиправної діяльності, як убивства на замовлення, торгівля людьми, зброєю, вибуховими речовинами, стратегічною сировиною тощо.
Але українським правоохоронцям, незважаючи на всі складнощі, вдалося не тільки вистояти у цих складних умовах, а зміцнівши, розпочати наступ на злочинність. В умовах недостатнього фінансування і гострого кадрового дефіциту Міністерство внутрішніх справ України спромоглось вирішити основні завдання, які ставилися перед міліцією, і головне – зберегти стабільність оперативної обстановки в країні, не допустити розгортання міжнаціональних та міжконфесійних конфліктів.
У 1990 році політична ситуація в СРСР продовжувала загострюватись. В окремих регіонах СРСР відбувалися міжнаціональні та міжетнічні конфлікти, які призводили до жертв серед населення, масових заворушень тощо.
Керівництво загальносоюзного МВС, враховуючи політичну ситуацію, що склалася в окремих республіках СРСР на початку 1990 року, та намагаючись втримати ситуацію під контролем, пішло на значне розширення прав МВС союзних республік. Так, згідно з наказом МВС СРСР № 2 від 24 січня 1990 р. "Про подальше розширення прав міністрів внутрішніх справ союзних республік” до компетенції міністрів союзних республік були передані ряд суттєвих повноважень, які до цього належали до виключної компетенції загальносоюзного міністерства. Наприклад, у галузі управління ОВС та організації оперативно-службової діяльності їм були надані наступні права: визначати порядок планування службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ; видавати нормативні акти з питань службової діяльності; видавати інформаційно-методичні збірники, бюлетені та інші друковані видання, визначати їх наклад, обсяг і періодичність, вирішувати питання видавничої діяльності підпорядкованих органів та підрозділів. У кадровій та організаційно-штатній роботі – призначати та звільняти співробітників на посадах начальників головних управлінь та управлінь внутрішніх справ виконкомів обласних і міських Рад народних депутатів; встановлювати у відповідності з нормативними актами стаж служби начальникам головних управлінь та управлінь внутрішніх справ виконкомів обласних і міських Рад народних депутатів, а також їх заступникам; нагороджувати нагрудним знаком "Заслужений дільничний інспектор міліції”; визначати чисельність та затверджувати штати підрозділів міліції, які утримуються за рахунок коштів підприємств, організацій та установ, а також інспекцій у справах неповнолітніх в залежності від оперативної обстановки та місцевих умов; встановлювати штатну положеність автомототранспортних засобів для підпорядкованих органів і підрозділів внутрішніх справ у межах табельних норм, затверджених МВС СРСР. У питаннях фінансового та матеріально-технічного забезпечення – дозволити придбання та утримання ОВС автомототранспорта, оперативної і криміналістичної техніки понад норм табельної положеності за рахунок коштів місцевого бюджету та інших нецентралізованих джерел; надавати фінансову допомогу особам рядового та начальницького складу – членам житлово-будівельних, житлових кооперативів та індивідуальним забудовникам, які прослужили бездоганно в ОВС 15 та більше років, у межах асигнувань, що виділяються на цю мету, тощо.
Таке розширення повноважень міністрів внутрішніх справ республіканських МВС значно підвищило можливості їх впливу як на політичну ситуацію, так і на стан боротьби з корумпованістю посадових осіб апаратів ОВС у межах республік.
У період до липня 1990 року Міністром внутрішніх справ УРСР був генерал-полковник внутрішньої служби І.Д. Гладуш, а з липня 1990 року – генерал внутрішньої служби України А.В. Василишин, які доклали чимало зусиль, щоб не допустити цілковитого обвалу злочинності в державі та масових порушень законності.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Невдовзі після прийняття Декларації, а саме 30 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову "Про проходження строкової військової служби громадянами УРСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами”. Згідно з цією постановою Раді Міністрів УРСР було поставлено завдання протягом місяця забезпечити повернення до постійного місця служби працівників правоохоронних органів республіки, які брали участь в охороні громадського порядку та локалізації міжнаціональних конфліктів в інших регіонах країни.
Зважаючи на те, що криміногенна ситуація в УРСР у другій половині 1990 року продовжувала погіршуватись, Верховна Рада УРСР прийняла постанову "Про невідкладні заходи по зміцненню законності та правопорядку в республіці” від 29 листопада 1990 р. У ній зазначалось, що криміногенна ситуація набула загрозливого характеру та продовжує погіршуватись. Тому для поліпшення ситуації органам внутрішніх справ та внутрішнім військам було надано право "… з метою припинення масових заворушень, протиправних дій, які пов’язані з нападом на будинки державних та громадських органів і установ, масовим самовільним захопленням земель, невиконанням законних вимог працівників міліції та інших, які можуть призвести до зіткнення груп населення, а також дій, що паралізують роботу транспорту, життєдіяльність міст, посягають на громадській спокій, права, життя та здоров’я людей, застосовувати у встановленому порядку активну протидію, у тому числі із застосуванням дозволених спеціальних засобів” (Правила застосування таких спеціальних засобів були затверджені Постановою Ради Міністрів УРСР 27 лютого 1991 р.).
Важливим етапом розвитку української міліції стало ухвалення Верховною Радою УРСР 20 грудня 1990 р. Закону Української РСР "Про міліцію”. Цим документом була закладена правова основа діяльності міліції України. Даний Закон, звичайно зі змінами і доповненнями, є і сьогодні основоположним документом діяльності сучасної міліції.
У статті 1 Закону зазначалося, що "міліція в Українській СРСР – державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань”.
Основними завданнями міліції український законодавець визначив наступні: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.
Також у Законі "Про міліцію” були детально врегульовані такі важливі питання, як визначення принципів та правової основи діяльності міліції, обов’язків та прав міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї працівниками міліції, проходження служби в міліції, правового та соціального захисту, відповідальності працівників міліції, контролю і нагляду за діяльністю міліції тощо.
У статті 7 "Організація міліції та її підпорядкованість” визначалось, що "міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ Української РСР, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції”. Міліція УРСР складалася з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції; державної автомобільної інспекції; міліції охорони та спеціальної міліції.
З метою посилення правового захисту працівників правоохоронних органів Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів” від 18 січня 1991 р. Кримінальний кодекс УРСР було доповнено статтями 176(5) "Образа прокурора або слідчого”, 189(3) "Втручання у діяльність працівника прокуратури, органів внутрішніх справ, державної безпеки”, 189(4) "Заподіяння тілесних ушкоджень працівникові правоохоронного органу”, 189(5) "Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу”, а також була змінена редакція статті 189(1) "Образа працівника міліції, народного дружинника або військовослужбовця”. А з метою посилення соціального захисту працівників ОВС постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 червня 1991 р. було введено державне обов’язкове особисте страхування осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ.
Особливе значення для створення правової бази діяльності української міліції мало введення в дію "Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР” від 29 липня 1991 р. та "Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ Української РСР” від 29 липня 1991 р.
Після прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України у життєдіяльності української міліції розпочинається новий етап – у якості міліції суверенної держави.
Проголосивши незалежність, Україна фактично успадкувала правоохоронні органи, які існували в УРСР. Міністерство внутрішніх справ України, у свою чергу, також успадкувало органи міліції УРСР. Звичайно, що нормативно-правові акти, якими регулювалась їх організація та діяльність, вимагали суттєвих змін.
Саме тому терміново було розроблено і прийнято цілу низку нових документів та внесено зміни і доповнення до вже існуючих.
Так, вже 26 серпня 1991 р. був виданий наказ МВС № 383 "Про перегляд відомчих нормативних актів і створення нормативної бази МВС України”, згідно з яким начальникам головних управлінь, управлінь, самостійних відділів міністерства наказувалось переглянути усі відомчі нормативні документи і в установленому порядку відмінити ті з них, що втратили практичне значення або суперечать чинному законодавству України.
Важливе значення для подальшої розбудови міліції України мали законодавчі акти, прийняті у 1992 році. Так, набули чинності Закони України "Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР "Про міліцію” від 19 червня 1992 р., "Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р., "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р. А 7 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджено Положення про Міністерство внутрішніх справ України. У цьому ж році було засновано профспілкову організацію атестованих працівників ОВС України.
У 1992 році працівники органів внутрішніх справ склали Присягу на вірність народові України. Складання Присяги почалося з 17 січня та тривало до кінця місяця. Переважна більшість працівників проголошували текст Присяги українською мовою, але, за бажанням, це можна було робити й російською. Детального сценарію урочистого заходу на місця не надсилалося, тому церемонії проходили не скрізь однаково, але вони повсюдно відбувалися урочисто, під синьо-жовтими прапорами та у супроводі гімну "Ще не вмерла Україна”. Під час прийняття присяги працівниками Міністерства внутрішніх справ України першим перед строєм склав Присягу тодішній Міністр внутрішніх справ України А.В. Василишин.
«Клянуся мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя, боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров’я, права і свободи громадян, державний устрій і громадський порядок» – це слова з Присяги, яку урочисто складає кожен, хто вступає на службу до органів внутрішніх справ. Вірність клятві не шкодувати свого життя у боротьбі із злочинністю підтверджена прикладом багатьох правоохоронців, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. Відомо багато прикладів, коли працівники міліції, захищаючи правопорядок та безпеку громадян, прикривали їх від ножа чи кулі злочинців, ризикуючи своїм життям, а часом і віддаючи його задля життя іншого.
У перші роки незалежності України кількість випадків загибелі працівників органів внутрішніх справ значно зросла. Так, у період 1991–1993 рр. загинули під час виконання службових обов’язків 214 співробітників.
Слід відзначити, що становлення органів міліції суверенної України відбувалось у вкрай важких умовах. Так, кількість зареєстрованих злочинів у 1992 році становила 431,5 тис., що на 18,7% було більше ніж у минулому році. Понад 367 тис. становили злочини по лінії карного розшуку, що на 25,7% перевищувало показники 1991 року
Кількість кримінальних справ, які знаходились у провадженні слідчих ОВС за 10 перших місяців 1992 року, на 88 тис. перевищувала дані минулого року, а у порівнянні з 1987 роком зросло у 2,5 раза. Суттєве збільшення навантаження на слідчих призвело до якісних втрат особового складу. Так, у період 1988–1992 рр. із слідчих підрозділів звільнилося 2714 слідчих, з них 1976 осіб перейшли в інші служби і лише 8,7% звільнились на пенсію. У підсумку слідство втратило близько двох третин кадрів, які складали його професійне ядро, а некомплект кадрів перевищив 550 осіб. Питома вага слідчих з вищою юридичною освітою впала до 63,8%, а кожен сьомий (13,7%) слідчий за фахом був не юрист. А у Вінницькій, Одеській, Херсонській, Луганській та Кіровоградській областях питома вага слідчих з вищою юридичною освітою ледь сягала 40–50%. Тому МВС України вжило невідкладних заходів щодо надання пріоритету слідчому апарату в комплектуванні його фахівцями з вищою юридичною освітою.
Життя вимагало суттєвих змін у системі підготовки кадрів МВС, створення нових та реорганізації діючих закладів освіти системи МВС України. Так, у січні 1992 року на базі спеціального факультету МВС при Українській юридичній академії було створено Харківський інститут внутрішніх справ, а на базі Київської вищої школи МВС – Українську академію внутрішніх справ. У травні 1992 року були створені Київське та Чернігівське училища міліції МВС України. А на підставі Закону України "Про освіту” спеціальні середні школи міліції, які діяли у Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Львові, Одесі та Херсоні, були перейменовані в училища міліції МВС України.
Взагалі, у 1992 році, незважаючи на складність ситуації, органами внутрішніх справ України було розкрито понад 210 тисяч злочинів, що на 13% перевищувало показники 1991 року. Також було розшукано на 3,5 тис. більше злочинців, що переховувались від органів правосуддя. Дещо поліпшились результати роботи по попередженню злочинів, виявленню їх у сфері економіки та по ряду інших напрямків оперативно-службової діяльності. Однак слід зазначити, що докорінних змін у стані оперативної обстановки досягнути ще не вдалося. Українська міліція перебувала лише у процесі свого становлення.
Значною подією у житті міліції України стало встановлення, враховуючи заслуги органів внутрішніх справ України у боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку, професійного свята "День міліції”. Указом Президента України від 17 листопада 1992 р. встановлювалось відзначення "Дня міліції” "…щорічно 20 грудня – у день прийняття Верховною Радою України в 1990 році Закону України "Про міліцію”. Також в Указі наголошувалось: "У День міліції у містах Києві, Сімферополі, Севастополі, обласних та районних центрах, містах обласного підпорядкування проводити урочисті заходи”.
Встановлення такого свята на державному рівні мало дуже велике значення для підкреслення значущості міліції у житті суспільства, підняття її авторитету та престижності служби у міліції серед населення.
Закінчуючи серію статей, присвячених історії міліції України, хотілося б наголосити, що поширення знань серед працівників міліції та населення про героїчні сторінки історії української міліції, її організацію та діяльність на певних історичних етапах розвитку держави є дуже важливим. Це необхідно як для підвищення національної свідомості та патріотичного виховання працівників міліції, так і для посилення довіри населення до міліції та зміцнення її авторитету.
Петро Михайленко,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир Довбня,
кандидат юридичних наук.