Міністерства внутрішніх справ Української Держави

(квітень – грудень 1918 р.)



З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського суттєвих змін зазнали всі органи виконавчої влади. Торкнулися ці зміни і органів міліції. Так, уже 2 травня 1918 року у газеті "Голос Києва” з’явилося повідомлення про розробку закону про передачу існуючих органів міліції у розпорядження Міністерства внутрішніх справ і перейменування її у державну варту. А вже 18 травня 1918 року набула сили закону постанова Ради Міністрів Української Держави "Про зміну існуючих законів про міліцію і створення державної варти”. Згідно цієї постанови міліція перейменовувалася у дежавну варту і передавалася у розпорядження Міністерства внутрішніх справ, а саме під владу і розпорядження в адміністративному відношенні до губернських і повітових старост. Відтепер міські та повітові начальники державної варти призначалися та звільнялися губернськими старостами по представленнях відповідно міських отаманів та повітових старост. Усі інші працівники державної варти призначалися і звільнялися безпосередньо начальниками державної варти в містах і повітах. Інспектори міліції надалі іменувалися інспекторами державної варти, міські й повітові начальники міліції та їх помічники – міськими й повітовими начальниками державної варти та їх помічниками, дільничі начальники міліції – дільничими начальниками державної варти, їх помічники – приказними державної варти, старші і молодші міліціонери – старшими і молодшими державними вартовими.

Згодом, 9 серпня 1918 року, був ухвалений закон "Про Статут Української державної варти”, який встановлював штати та порядок управління і підпорядкування органів державної варти, а також визначав, що кримінально-розшукові відділи міліції тимчасово, до передачі їх Міністерству юстиції, повинні підпорядковуватися Міністерству внутрішніх справ і виконувати його розпорядження. Таким чином діяльність державної варти була поділена на такі основні види: загальна (адміністративна) і оперативна (кримінально-розшукова та інформаторська).

Керівництво державною вартою з центру здійснювало Міністерство внутрішніх справ. За доби Української Держави міністрами внутрішніх справ призначались: Ф.А. Лизогуб – державний та громадський діяч, який одночасно був головою Ради Міністрів Української Держави; І.О. Кістяківський – державний діяч, юрист; В.Є. Рейнбот – державний діяч, юрист.

У губерніях вся оперативна діяльність державної варти, включаючи кримінально-розшукову та інформаторську, як і здійснення нагляду за діяльністю її апарату на місцях, була передана у відання губернського старости. Виключенням був нагляд за проведенням дізнань з приводу скоєних злочинів, який залишався за прокуратурою.У губернського старости був спеціальний помічник, який називався інспектором державної варти.

У повітах діяльність державної варти перебувала у віданні повітових старост, за виключенням нагляду за здійснюваними дізнаннями, який, як і в губерніях, здійснювався прокуратурою.У повіті державна варта поділялася на відділи: повітовий, до складу якого входили всі волості повіту з селами, з міськими і сільськими селищами, населення яких не перевищувало 30 тис. жителів, та міський, до складу якого входили міста і селища міського типу з населенням понад 30 тис. жителів. На чолі державної варти повіту стояв начальник державної варти, який підпорядковувався повітовому старості. У начальника державної варти повіту був помічник і канцелярія.

Повітовий відділ державної варти поділявся на сільську (кінну), яка обслуговувала територію волостей, сіл і селищ, і міську варту, що обслуговувала територію малих міст і селищ міського типу, які розташовувалися на території повіту. Вся територія повіту, за виключенням міст і селищ міського типу з населенням понад 8 тис. чоловік, поділялася на райони. На чолі кожного району стояв начальник державної варти району. При ньому – помічник, писар (діловод) та канцелярія. Кожен район поділявся на волості. На чолі державної варти волості стояв голова волосної державної варти. Якщо на території волості були міста і селища міського типу, то вони відокремлювались у самостійні адміністративні одиниці. Крім того, у кожній волості передбачався вартовий старшого розряду. Розподіл вартових по районах здійснював начальник державної варти повіту. Якщо у місті чи міському селищі кількість населення була в межах від 3 до 30 тис. чоловік, то в ньому створювався самостійний район повіту. Начальники державної варти району підпорядковувалися начальнику державної варти повіту.

Начальник міського відділу державної варти підпорядковувався повітовому старості. У залежності від кількості жителів міста начальнику державної варти призначався один або кілька помічників.

У містах міськвідділи державної варти поділялися на райони. На чолі кожного району стояв начальник державної варти, у підпорядкуванні якого було 2 помічники і канцелярія. Якщо у місті кількість населення перевищувала 100 тис. чоловік, то кожен з районів державної варти поділявся на дільниці, населення яких складало не більше 5 тис. жителів. На чолі кожної дільниці стояв прикажчик, який підпорядковувався державній варті району. Кількість вартових у кожному районі міста і міського селища вираховувалася з розрахунку – один вартовий на 400 чоловік.

У міських районах кількість вартових визначалася у залежності від місцевих умов особливим розкладом, який затверджувався у губернських містах – губернським старостою, в інших містах і міських селищах – повітовими старостами. При кожному повітовому старості, окрім службовців державної варти, була ще резервна сотня кіннотників, її особовий склад на свій розсуд повітовий староста міг дислокувати в одному чи кількох населених пунктах повіту. Причому, кожний з таких підрозділів обов'язково очолювався офіцером чи відповідальним класним чиновником державної варти. Сотня призначалась для посилення загальної державної варти при виникненні неординарних умов.

У губернських містах державна варта створювалася на загальних підставах з тією різницею, що її начальник підпорядковувався губернському старості. Керівництво державною вартою (загальною, кримінально-розшуковою, інформаторською) у отаманстві, а також нагляд за його діяльністю на місцях здійснювався міським отаманом. Нагляд же за проведенням дізнань по кримінальних справах зберігався за прокурором.

Свої обов'язки щодо керівництва діяльністю державної варти отаман здійснював через свого помічника, названого інспектором. В отаманствах першого розряду, на території якого проживало понад 300 тис. жителів, державна варта поділялася на відділи. На чолі відділу стояв начальник державної варти відділу отаманства. Його обов'язки визначалися окремими інструкціями, розробленими міськими отаманами з урахуванням місцевої специфіки і затверджувалися Міністром внутрішніх справ. У отаманстві другого розряду обов'язки начальника відділу виконував інспектор державної варти отаманства.

Кожне міське отаманство поділялося на райони. В отаманствах великих портових міст (порти, портові споруди, сусідні з ними території, на яких розташовані установи, що обслуговують портове господарство) могли створюватися самостійні райони незалежно від кількості проживаючого в них населення. На чолі такого району стояв начальник державної варти району. Він підпорядковувався начальнику відділу отаманства. Кожен з районів поділявся на дільниці з населенням не більше 5 тис. чоловік. На чолі дільниці стояв прикажчик державної варти.

У кожному міському отаманстві першого розряду створювався резервний кінний дивізіон, а при отаманстві другого розряду – резервна сотня кінних вартових. Усі підрозділи знаходились у безпосередньому підпорядкуванні міського отамана чи, на його розсуд, одного з старших служителів державної варти отаманства.

У дачних і курортних місцевостях, що входили в отаманство, під час літнього сезону нерідко треба було вносити корективи в організацію діяльності державної варти. Це викликалось збільшенням кількості курортників, а разом з ними і різного роду злочинних елементів. Аналіз криміногенної ситуації показував, що в літній період саме в таких місцях різко зростала кількість майнових злочинів і злочинів проти громадського порядку і громадської безпеки. Тому міський отаман мав право створювати в цих місцевостях додатково до існуючих районні відділи державної варти. Ці відділи діяли з урахуванням специфіки місцевих умов курорту, або дачних територій, стану оперативної обстановки в отаманстві, міграції населення. Вони створювались за поданням міського отаманства з дозволу Міністерства внутрішніх справ, діяли протягом певного часу на підставі окремих спеціально для них розроблених інструкцій. Особовий склад цих райвідділів комплектувався за додатковими штатами і підпорядковувався міському відділу державної варти.

Крім установ державної варти, які діяли в губерніях, містах, повітах, районах, селищах, селах і хуторах, Рада Міністрів Української Держави передбачала створення спеціальних управлінь державної варти для смуги відчуження залізниць України. Смуга відчуження залізниць України поділялася на сім самостійних районів: Київський, Одеський, Південний, Єкатеринославський, Лівобережний, Харківський та Подільський.

На чолі державної варти кожного району смуги відчуження залізничних доріг стояв отаман, який користувався правами інспектора державної варти. Він керував всією діяльністю державної варти району і ніс за неї персональну відповідальність. Що стосується діяльності слідчого апарату, то увесь оперативний апарат, який брав участь у проведенні дізнань по кримінальних справах, знаходився, як і всі інші слідчі працівники державної варти, у безпосередньому підпорядкуванні прокурорському нагляду.

Отамани району у смузі відчуження призначались Міністерством внутрішніх справ за поданням директора департаменту державної варти і підпорядковувалися йому у всій своїй діяльності. У кожного з них був спеціальний помічник, який називався начальником відділу державної варти району і здійснював нагляд за діяльністю усіх службовців державної варти на місцях. При кожному отамані знаходилось управління державної варти району. Кожний район поділявся на філії впродовж 150–200 верст залізничної колії. У ньому було управління державної варти. Воно очолювалось начальником, при якому був помічник, старший вартовий і канцелярія.

Оперативний склад залізничної державної варти користувався такими ж правами, як і оперативний склад міської чи районної державної варти. На нього були покладені обов'язки: розкриття і розслідування злочинів, скоєних у смузі відчуження залізничної дороги, попередження і припинення громадсько-небезпечних проявів у цьому ж районі, виконання обов'язків, покладених на державну варту Статутом залізничних доріг Української Держави, надання допомоги військовому відомству, а також представникам державних, земських, міських і цивільних установ, нагляд (за вказівкою відповідних начальників) за залізничними чиновниками, які не виправдовують довіри адміністрації залізниці та ін.

Усі службовці державної варти, незалежно від місця їхньої діяльності (місто, село, залізниця, розвідка, інформаторська служба), повинні були діяти узгоджено, допомагаючи один одному всіма силами і засобами при виконанні обов'язків служби. При розслідуванні злочинів, скоєних у смузі відчуження, службовці загальної, розвідувальної та інформаторської варти не повинні були обмежуватися своєю територією. Вони мали право втручатися у події в будь-якому районі, а службовці державної варти міського чи районного відділів зобов'язані були надавати їм допомогу. Якщо треба було використати дані розвідки чи інформаторської служби, то такі дані повинні були надаватись оперативному працівнику залізничної державної варти. Це ж стосувалося і різного роду команд і артілей, які охороняли вантажі, і агентів залізничного відомства.

Заслуговує на увагу організація розвідувальної служби державної варти у губерніях, міських отаманствах і повітах. Треба пам'ятати, що це був 1918р., коли в Україні не вщухали воєнні дії, а багатопартійні суперечки «підливали масла у вогонь» революційних протистоянь і створювали умови для розгулу кримінального бандитизму і злочинності. І в цей складний час Рада Міністрів Української Держави все ж вирішила основні питання розвідувальної служби. На чолі губернських відділів розвідки стояв начальник, який підпорядковувався безпосередньо губернському старості. Призначення начальника розвідки здійнювалося за узгодженням з прокурором відповідного окружного суду. При губернському начальнику розвідвідділу знаходилися: а) два або більше помічники – в залежності від кількості населення; б) начальники розвідки районів — один на кожний район загальної державної варти; в) помічники начальників розвідки районів; г) управління з відповідними штатами.

Розвідвідділи в отаманствах мали таку ж організацію, але кількість помічників начальника розвідвідділу визначалася кількістю відділів загальної державної варти в отаманстві. Дещо інакшою була організація столичного розвідвідділу у Києві. Він об'єднував розвідвідділи отаманства і Київської губернії, діяв на основі окремо затверджених для нього штатів. Кількість агентів розвідорганів в губерніях (отаманствах) визначалася з розрахунку – 4 агенти на кожного начальника розвідрайону.

Кожна державна структура потребувала спеціалістів своєї справи. Для підготовки кадрів української державної варти були створені спеціальні школи і курси. Курси створювалися у кожній губернії розпорядженням повітового старости чи міського отамана. Вони були навчальними закладами початкової підготовки. Що ж стосується шкіл, то в них підвищували кваліфікацію переважно керівні кадри державної варти, які називалися класними службовцями за конкретними спеціальностями, тобто за конкретним напрямком роботи. Були створені школи для підвищення кваліфікації керівного складу залізничної державної варти, для начальників розвідки та їхніх помічників, для начальників кримінального розшуку, загальної державної варти. Велика увага приділялася аналізу кримінологічної обстановки з урахуванням місцевих умов періоду громадянської війни, розгулу анархії, бандитизму, спекуляції та іншої злочинності.

Основними функціями державної варти, як і будь-якої міліції, були охорона громадського спокою та порядку від злочинних посягань, захист життя, здоров’я, законних прав та інтересів громадян, попередження і припинення злочинів. Не дивлячись на ряд негативних обставин притаманних тогочасному періоду, як громадянська війна, розгул анархії та бандитизму, органи державної варти намагалися робити все, щоб з честю виконати покладені на них завдання.

Поки ж йшло остаточне формування підрозділів державної варти окремі функції з питань охорони правопорядку, а саме: спільне зі співробітниками державної варти патрулювання міст, охорона об’єктів державної власності, проведення операцій по затриманню спекулянтів та інше, взяло на себе німецьке військове командування. Таке перекладання функцій державної варти на німецькі війська відбувалося зі згоди української місцевої влади, яка нерідко, у випадках масових заворушень та погромів, змушена була звертатися за допомогою до командування німецьких військ у місцях їх дислокації. Але дії німецьких військових викликали незадоволення у населення, що, в свою чергу, сприяло сутичкам між населенням та німецькими військами та ще більшому погіршенню криміногенного стану в державі.

Стан громадського порядку у м. Києві, інших містах, містечках і селищах, як і за доби Української Центральної Ради, був досить складним. Лютували злочинці, випущені з в’язниць внаслідок актів амністії, бешкетували колишні військові, активізували підривну діяльність вороже налаштовані до П. Скоропадського політичні партії. Грабежі, вбивства, крадіжки, насильства, самочинні обшуки та арешти, конфіскації та реквізиції, підпали ставали звичайним явищем у повсякденному житті населення, яке постійно перебувало у стані небезпеки.

Про розмах злочинності та боротьбу з нею органів державної варти свідчать відомості по кримінально-розшуковому віділу Київського столичного отамана та відомості по розшуковому відділу Київської столичної державної варти про різні пригоди, які трапилися в період з 29 липня по 2 грудня 1918 року. У зазначені відомості вносилися усі злочини, які трапилися у м. Києві і робилися відмітки про хід розкриття цих злочинів. Так от, найбільш розповсюдженими були такі злочини як грабежі, розбої, крадіжки, вбивства, шахрайство, спекуляція та підробка грошей. Більшість злочинів було розкрито, а злочинців заарештовано, по інших злочинах проводились розшукові дії.

Досить активно в цей час органами державної варти велася боротьба зі спекуляцією, яка буквально поглинула країну. Начальники державної варти неодноразово зверталися до населення з відозвами, в яких роз’яснювали цілі прийнятих мір боротьби проти спекуляції і закликали населення до виявлення, в межах законності, злочинної діяльності спекулянтів. Крім цього органами державної варти проводилися різні операції, спрямовані на затримання спекулянтів. Так, наприклад, 18 вересня 1918 року співробітниками кримінально-розшукового відділу Київської столичної державної варти було проведено затримання усіх осіб, які перебували в районі вулиці Хрещатик, для з’ясування їх спекулятивної діяльності. У результаті операції було затримано до 800 чоловік, здійснено перевірку їх особи і документів, які при них знаходилися. Так як затримання проходило на вулиці, то більшість людей зуміла позбутися компроментуючих речей, а деякі особи робили це так поспішно, що разом з компроментуючими матеріалами викидали й гроші. Між тим було затримано 14 чоловік при яких були документи, які вказували на їх спекулятивну діяльність. Щодо цих осіб було порушено кримінальні справи і органами державної варти проводилися дізнання, обшуки і перевірка їх діяльності.

Багато в цей період було випадків крадіжок та грабежів на залізниці. Органи державної варти активно вели боротьбу з такими злочинами – затримували злочинців, а нерідко й припиняли злочин. Наприклад, 6 жовтня 1918 року співробітниками державної варти була затримана злочинна банда з шести чоловік, які на ст. Ірпень увірвалися у вагон, ранили одного пасажира і пограбували 30 000 карбованців. А 8 жовтня 1918 року співробітникам державної варти вдалося припинити пограбування на ст. Катеринослав, де юрба селян з 60 чоловік напала на потяг, який стояв на запасній колії і почала грабувати патоку.

Активно органи державної варти вели боротьбу й з підробкою грошей. Так, 5 вересня 1918 року в м. Одесі було заарештовано громадянина В. Шишло в якого було знайдено 1125 крб. підроблених грошей. На допиті він показав, що гроші отримав від І. Ожиган, якого теж було заарештовано.

У запеклій боротьбі зі злочинністю нерідко отримували поранення та ушкодження і співробітники державної варти, які сумлінно охороняли спокій та добробут населення. Наприклад, 19 серпня 1918 року до кримінальної відповідальності, за образу та побиття міліціонера під час виконання ним службових обов’язків, було притягнено М. Герасимова.

Як бачимо, органи державної варти досить активно боролися зі злочинністю в країні, хоча боротьба ця була не досить ефективною, що зумовлювалось багатьма чинниками. Це і складна політична та економічна ситуація в країні, а інколи давалась взнаки і недосвідченість співробітників державної варти та не достатня чисельність апарату державної варти. Але, слід відзначити, що незважаючи на всі труднощі, уряду Української Держави, на відміну від доби Центральної Ради, вдалося створити досить дієвий державний орган для охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю, а також розробити систему правового забезпечення діяльності державної варти.



Петро Михайленко,

доктор юридичних наук, професор;

Володимир Довбня,

кандидат юридичних наук